Українська народна казка ворона і рак

Коли звірі розмовляли. Українські народні казки про тварин

Бджоли і медвідь

Тут така наука: і малими, но сполученими силами можна много доброго зділати і від ворогів оборонитись.

Бджола рятує гусці життя

Одного разу паслися гуси на толоці над водою. Але одна гуска надибала бджолу, що пила з цвіту мед, та й хотіла її живцем задзьобати, хотіла її дзьобом роздавити. Але бджола як то уздріла, та й проситься:

— Кумко, — каже, — дайте мені жити, я стану вам колись у пригоді…

Пішла гуска, скубе траву, аж дивиться, — біжить лис. Ов, недобре… Але бджола таки до лиса, до лиса та й таки у сам ніс жальце — ша! Та й полетіла. А лис як скочить у луги, то й слих за ним пропав.

Так бджола урятувала гусці життя.

Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От тай пішов він до Бога просити їжі. Приходить до Бога, та так збіднився, так збіднився, що ще гірший, ніж був.

— Боже, — каже, — милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду!

— А чого, тобі їсти? — каже Бог.

— Чого дай, то дай!

— Отам на луці пасеться попова кобила, — вона ніяк не підбіжить, — от ту й з’їж!

От вовк мерщій від Бога — трюх-трюх, — так біжить! Та до кобили:

— Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?

— Та брешеш, — собака!

- Їй-богу, — каже, — вовк!

— Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?

— А з голови! — каже.

— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.

— Чи так, то й так! — каже вовк.

От він знов потяг до Бога просити їжі.

— Боже, — каже, — милостивий! Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.

— Хіба, — каже, — тобі кобили мало?

— Хай, — каже, — з неї шкуру живцем на гамани влуплять! Не то не наївся, а й трохи пики не розбила…

— Ну, коли ж так, — каже Бог, — то піди отам над яром, де такий ситий баран пасеться, — то ти його й з’їж.

Пішов вовк. Баран пасеться над яром.

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А що ти таке, що будеш мене їсти?

— Та брешеш, — собака!

— Ні, їй-богу, — каже, — вовк!

— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?

— А як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — не як!

— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже наважився мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.

Думав-думав… От пішов знов до Бога просити їжі.

— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду!

— Такий з тебе їдець! Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало — то й твоє; воно нікуди не втече.

Сидів-сидів, так їсти — аж-аж-аж. Іде знову до Бога просити їжі.

— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.

— Та й обрид уже ти, — каже, — з тією їжею! Та що вже з тобою казати: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, — оту й з’їж.

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?

— Хіба ж, — каже, — вовкові їсти нічого?

— Коли ж, — каже, нічого, то сідай на мене: я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, — може, й тебе виберуть.

— Чи так, то й так! Вези!

Сів на свиню. Прибігає в село; вона як закувікає — аж вовк перелякався:

— Чого це ти, — каже, — кричиш?

— Та це я, — каже, — скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.

Коли це люди як сунуть з хат — з кочергами, рогачами, з лопатами… Хто що запопав… У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому) та потихеньку до свині:

— Скажи, чого це стільки народу біжить?

— Та це ж, — каже, — для тебе.

От народ як ізсадив вовка, як почав пірчити, то вже йому й їсти не хочеться: насилу живий вирвався! Як дерне — та прямо до Бога.

— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от віку кінець!

— Піди, там он іде кравець, — нападеш та й поживишся.

Ледве потюпав. Перестріває на дорозі:

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А ти що таке, що станеш мене їсти?

— Ні, - каже, — їй-богу вовк!

— Та й малий же, — каже, — з біса; ану, я тебе поміряю.

Та як укрутить у хвіст руку — давай міряти аршином! Міряв його, міряв, — уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міряв. — Аршин і вздовж і вшир! — Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне! Та вже годі до Бога, та побіг до вовків:

— Вовчики-братіки! Таке і таке лихо!

Вони давай гнатися за тим кравцем. Що тут у світ робити? Бачить — біда! Аж стоїть дерево; він на те дерево заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають.

Бідний вовк і каже:

— Ні, - каже, — братці, нічого з цього не буде! От як зробимо: я стану на землі, а ви все на мене, все на мене — один зверх одного, аж поки досягнемо вражого сина…

Стали один зверх одного — така драбина! Тоді верхній:

— Ану злазь, вражий сину, будемо тебе їсти!

— А-а! — каже, — вовчики-братіки, помилуйте мене, не їжте!

— Ні, - кажуть, — не можна: злазь!

— Стривайте ж, — каже, — я на схід душі хоч табаки понюхаю.

Тільки що нюхнув, та — ачхи! А спідньому вчулося, він верхнього міряє та каже: аршин! Він як присяде, — так усі й покотились. Отака купа! А він тоді драла. Вони за ним; піймали й розірвали. А чоловік тоді зліз з дерева.

— Спасибі, - каже, — Богу, що не допущено душі християнської лютому звірові!

Та й пішов собі безпечно додому, та й живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-вино пив, по бороді бігло, а в роті нічого не було.

Білоруська народна казка

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Є.Рачов

Почала якось восени одна ворона каркати:

– Ви як хочете, – каже вона своїм подружкам, – а я не можу тут цілу зиму мерзнути. Я не така дурна, як ви! – І задерла дзьоба догори.

– А що ж ти збираєшся робити, розумнице? – запитують її подружки.

– Полечу за море: там, кажуть, зими не буває.

– Ну що ж, – покивали головами подружки, – щасливої тобі дороги. А ми якось і вдома перезимуємо.

Зібрала ворона якусь одежину в дорогу та й полетіла за море.

Чи довго вона летіла чи недовго, як раптом бачить – під нею вже не вода, а земля зелена, а в небі тепле сонечко сяє.

"Ну, – думає ворона, – тут я й залишуся". Опустилася на високе дерево і стала поглядати, чим би поживитися: адже зголодніла поки летіла.

Побачили ворону заморські птахи.

– Хто ти? – запитують. – Ніколи ми у своїх краях такого птаха не бачили. Може, ти соловей, що так солодко співає вночі? У нього, кажуть, голос, немов срібний дзвіночок.

– Може й так, – погодилася ворона. – Так, я опівнічний соловей.

А сама думає: "Хіба я гірше за солов'я співаю? Чому ж тільки йому одному така шана й повага?"

Зраділи заморські птахи.

– Заспівай нам, опівнічний соловейко! – просять вони ворону. А ми послухаємо. Дуже нам хочеться почути твій голос.

Задерла ворона вгору дзьоба і закаркала на все своє вороняче горло:

– Кар-кар-р! Кра-кра! Гей, гей! Я – опівнічний соловей!

Переглядаються птахи, вуха крильцями затуляють. "Та хай йому грець, такому солов'ю! – шепочуть. – Адже він співає не краще за просту жабу. "

А потім не витримали слухачі, налетіли на ворону і ну її клювати, ну штовхати. Мало все пір'я не повидирали.

– Забирайся геть зі своїми піснями! – кричать. – Не хочемо ми тебе слухати!

Вирвалася ворона від них і полетіла назад додому.

Аж тут скоро й весна настала. Крига на річках розтанула. Не схотіла ворона у своє село до подружок повертатися. Полетіла на річку, сіла на верхівку берези та й спостерігає: чи не пливе рибка? Бачить повзе рак. Ну, голод не тітка, на безриб'ї і рак риба. Схопила вона рака і зібралася його з'їсти, аж тут рак і каже солодким голосом:

– От добре, що потрапив до дзьоба не якогось там Шпака чи Галки, а до самої пані Ворони. Як же мені пощастило! Ти така гожа, така гарна, що й сказати не можна. Твоє сіре пір'ячко на сонці аж сяє! А голос у тебе – навіть солов'ю не зрівнятися! Як почнеш співати, то аж на весь світ чути. Завжди як зачую твої пісні, так і заслухаюся, у своїй темній норі сидячи. Хотів би я, пані Вороно, почути твою пісню ще раз.

– Правда-правда! – каркнула втішена похвалою ворона. – Це тільки дурні заморські птахи прогнали мене. Ну то слухай!

І завела ворона на всю околицю:

– Кар-кар-р! Кра-кра! Я не проста ворона! Я знаменита! Я пані співачка!

Скінчила співати – дивиться, аж рака й слід прохолов.

От і довелося зарозумілій і голодній вороні до смітника летіти.

Урок українського читання у 2 класі

Мета уроку. Продовжувати формувати ключові, комунікативні та читацькі компетентності. Формувати рефлексивний досвід за змістом прочитаного, вміння розрізняти дитячі книжки за типом видання, створювати і записувати коротке зв ’ язне висловлення на запропоновану тему, вміння сприймати прості медіапродукти, висловлювати свої думки і почуття з приводу переглянутих медіапродуктів. Розвивати мислення, мовлення, пізнавальні та літературно-творчі здібності школярів. Виховувати позитивне емоційно-ціннісне ставлення до читання, дитячої книжки.

Обладнання: виставка дитячих книжок за типом видання (книжки-твори, книжки-збірки, дитячі журнали), книжка Сумулька, скринька, цеглинки, картки-пазли для роботи в парах, ліхтарик з лазером, комікс морально-етичної тематики, презентація, казки, принесені дітьми з дому.

Хід уроку

1. Ранкова зустріч

Відстукування цеглинками музичного ритму, який повідомляє що час
брати у руки башточку Шість цеглинок і збиратися у коло. Діти разом із вчителем розташовуються у колі.
Психогімнастика

Ось зібралися ми в круг,

Я твій друг, і ти мій друг.

Міцно за руки візьмемось,

Одне одному всміхнемось!

Візьмемо в ранкове коло

Улюблених казок героїв?

З цеглинками попрацюєм,

Бащточку за віршиком збудуєм.

Діти асоціюють кольори цеглинок з героями казок

та складають башточку у відповідному порядку.

Ось у казці синій лис,

Скаче білочка руда

Й Капітошка – мов вода.

Казка – різнобарвне свято,

В ній героїв є багато.

Ким ти будеш? Обирай!

Всіх довкола привітай!

Діти уявляють себе казковим героєм та вітаються так,

як привітався б цей герой.

- Який у вас настрій після таких привітань?

Коли діти відгадали, дістаю книжку.

- Це – Книжечка Сумулька. Чому вона має таке ім'я?

- Як ви гадаєте, кому і для чого призначена ця книжка?

- Що, на вашу думку, могло трапитися із нею?

- Як її звати насправді?

- Хто міг впливати на настрій Сумульки? Як?

- Чим можемо ми допомогти Сумульці?

- Стривайте, в Книжечці й пазли з ілюстраціями є. Щоб впізнати, до яких вони казок, прошу знайти свою пару.

- Ілюстрації до яких казок утворилися? (Відповідь кожної пари)

- Казка – давній і мудрий порадник. Це вона дає перше уявлення про добро і зло, правду і неправду, чесність і справедливість. Казки є авторські і народні. Дитинство невіддільне від них. Мені відомо, що ви знаєте багато казок. Тож розкажіть одне одному про свою улюблену казку.

Учні розповідають одне одному про свою улюблену казку,

в парах обмінюються власними книжками.

Учитель запитує окремих учнів, яка улюблена казка товариша по парі.

Повідомлення теми та завдань уроку.

- Чи здогадалися ви, яку тему ми сьогодні будемо розглядати?

- Чого ви очікуєте від сьогоднішнього уроку?

- Яким, на вашу думку, він має бути?

- А якими на уроці мають бути діти?

- Отже, сподіваюся, ми разом проведемо цікавий, творчий, корисний урок, на якому кожен із вас дізнається багато нового.

Заповнення щоденних новин.

- Казкові історії відбуваються у різні пори року, а їх герої діють під час різних природних явищ. А ми з Сумулькою будемо працювати:

- у яку пору року?

- у який день тижня за порядком?

- при якому стані неба?

- чи, можливо, інших природних явищ?

Діти сідають за парти.

2. Відкриття нових знань.

1) Робота з виставкою книг.

- Звернемо увагу на виставку книг. Перед вами різні дитячі книжки за типом видання. Спробуємо їх назвати, використовуючи слова-підказки.

- Що спільного у книжках на першій полиці? (Це книжки-твори).

-Яка спільна назва підійде до другої групи? ( Це книжки-збірки). Чому?

- Що спільного в цих книжках? ( У них вміщені казки).

- Ці казки авторські чи народні? Як ви здогадалися?

- Як назвати наступну групу? (Дитячі журнали)

- Чи можуть бути в них опубліковані казки?

- Як ми можемо про це дізнатися?

- Чи подобаються вам дитячі видання на виставці?

- Що б ви хотіли прочитати першим? Чому?

- На що ви звернули увагу? Що вас зацікавило?

- Чи є такі дитячі видання у вас вдома?

- Кому відомо, як можна отримати журнал?

2) Повідомлення про передплату дитячих журналів.

- У цих та інших дитячих виданнях вміщено багато казкових пригод. А кожна пригода – до мудрості дорога. Тож вирушаймо за мудрістю!

Словникова робота.

- Як ви розумієте слово непереливки ?

- А що означає слово стішитися ?

Читання казки вчителем.

Хто герої цієї казки?

Словникова робота.

- Які ще слова вам були незрозумілими?

- Як сказати по-іншому ворона була моторна ?

- Перевіримо, чи моторні ми. Спіймаємо очима червону точку?

Бесіда-міркування за почутим.

- Повернемося до казки.

- Яка біда сталася з раком?

- Що хотіла зробити з ним ворона?

- Чому раку вдалося визволитися з біди?

- Від чого застерігає ця казка?

Робота в групах.

Прошу вас об ’ єднатися в групи за зображеннями на картках і виконати завдання. Додатково: із цеглинок викластизображений об’єкт.

Слова для довідки: молода (стара), старий, досвідчений, малодосвідчена, сильна, витривала, хитрий, наполегливий, повільний, швидка, грубий, спокійний, улесливий, обережна, радісний.

- Підготуйте відповідь за опорними словами.

Розум без книг, та розуму в них багато.

Казки маленькі, там розум допоможе.

Де сила не візьме, як птах без крил.

Презентація роботи груп.
Дихальна гімнастика.

- Щоб вправно прочитати наступну казку, потрібно попрацювати над розвитком вміння регулювати своє дихання ( не губити закінчення слів, не робити вдих на півслові, не замовкати до кінця речення).

- Зобразили шум лісу.

- Прокаркали, як ворони.

- Здули водичку з рук.

- Зобразили, як спить птах.

- Хто герої цього твору?

5. Бесіда за змістом прочитаного.

- Як лисиця обдурила куріпку?

- Що допомогло куріпці врятуватися?

- Який висновок зробили лисиця і куріпка?

- Придумайте розповідь про те, коли доречними є ці висновки.

6. Фізкультхвилинка

Раз, два, три, чотири, п ’ ять –

Час настав відпочивать.

Руки вгору піднімаєм,

Як ворони, ми літаєм.

А тепер всі руки в боки,

Як куріпки, скоки-скоки!

Швидко руки опустили,

І, як рак, задки пішли ми.

Повторити треба вміло,

Як лисичка біга тихо.

Десять, дев ’ ять, вісім, сім –

Час за парти сісти всім!

7. Повторення правил поводження з книгою.

1) Перегляд коміксу морально-етичної тематики.

2) Бесіда за переглянутим.

- Чи прочитав Петрик книжку? Звідки ви дізналися про це?

- Як ви гадаєте, чи сподобалася книжка хлопчику? Поясніть свій висновок.

- Чому Петрик ставився до книжки недбайливо? Чи свідчить це про те, що він негарний читач? Чому?

- Чи для одного читача призначена кожна книжка? Чому?

- Пригадайте, скільки людей вкладають свою працю в кожну книжку. То чи можемо ми ставитися до книжки так, як Петрик?

- Поміркуйте та подивіться на свої книжки. Чи не впізнали ви в коміксі себе?

3) Крісло автора

книжкою? Чи може його книжка знову стати як новенька?

- Допоможемо Петрику міцно засвоїти правила поводження з книгою?

- Перед тим, як брати книжку до рук, їх потрібно помити.

- Гортати книжку брудними руками не можна.

- Користуватися закладкою під час читання потрібно.

- Загинати сторінки у книжках не можна.

- Малювати в книжці не можна.

- Виривати із книжки сторінки не можна.

- Читати книги під час їжі не можна.

- Класти в книги олівці, ручки не можна.

- Книги та підручники потрібно обгортати.

- Ставитися дбайливо до книжок необхідно.

8. Підсумок уроку. Рефлексія.

- Наш урок завершується, та ніколи не закінчиться казка та розмова про неї. Ось і вам пропоную написати про казку свою історію.

Чого вчать казки?
Як розвеселити Книжечку Сумульку?
Я хочу прочитати…
Чому треба берегти книжки?

Бесіда.

Наш урок добігає кінця.
Чи справдилися ваші очікування?
Що було для вас найцікавішим?
Про що розповісте своїм рідним удома?
Хто зможе вилікувати Книжечку Сумульку?
З яким настроєм завершуєте урок?

На якій сходинці успіху ви знаходитеся? Викладіть цеглинками.

Савченко О. Я. Я люблю читати: навч. посібн. для учнів 2 кл. /

Той знов, що пішов з цапом орати, був дуже злий на цапа, бо йому зле було з ним орати, а сей був злий на цапа, же стояв голоден і цілий день нічо не їв. То ввечір, як ся посходили, то би були цапа забили з тої злості, що він їх так зле нарадив, бо вни хоть були помучені, ліпше було обом робити.

Одного разу поклала собі ворона на дереві гніздо і нанесла яєць. А у тім дереві, у споді у корінню, мала і гадина гніздо. Але ворона висиділа молоді і ходила шукати молодим поживлен-ня. Далеко літала і збирала, що могла, аби погодувати діти. Приходить она одного дня до гнізда, дивиться — бракує одного вороняти. Що би се було? Но дуже їй жаль було за дитинов, але що мала робити? Другого дня забракло знов одного вороняти. І так за тиждень не стало і одної дитини. Дуже лементувала ворона, що якийсь злодій так виїв її діти, що она не виділа, але не могла на то ніц порадити. Но мусіла она наново нестися і сидіти.

Висиділа она знов молоді, пішла їм шукати поживи. Приходить — знов бракує… І так раз по раз пропадало по вороняті, що лишилося лиш одно. Але як мало пропасти посліднє, то ворона зловила злодія. Сіла она собі на друге дерево і дивиться, хто буде іти до гнізда, та й побачила, що та гадина, що мала гніздо у корінню, вилізла на дерево і з’їла її дитину.

І так ворона зробила. Але слуги уздріли, що ворона ухопила ланцюжок, і надзирці, надзирці та й дивляться. А ворона спустилася до гадячої нори і там упустила ланцюжок, а сама відлетіла на друге дерево і дивиться з вершка, що то з того буде. Слуги надійшли до того дерева до коріння і дивляться у нору, а там ланцюжок блищить си. Але що трудно було його дістати, то мусіли копати і добули при тій нагоді і гадину та й її убили.

Так-то ворона позбулася свого тяжкого ворога і уже собі дальше мешкала у своїм гнізді спокійно.

Якось-то виліз на землю рак із своєї печери, а ворона поблизу стрибала, побачила та й ухопила його.

Вхопила, держить у дзьобові міцно та й думає, як би то за нього краще взятися, щоб із’їсти.

Бачить рак, що непереливки, та й пустився на хитрощі. Каже вороні:

— Ой, вороно, вороно! Знав я твого батька — що ж то за хороший птах був! Розумний який, Боже!

— Угу, — каже ворона, а сама так цупко держить рака, не розтуляє дзьоба ні трішки.

— Ой, вороно, вороно! — промовляє знову рак. — Знав я й твою матір, і що ж то за моторна та мила птаха була — куди іншим воронам до неї!

— Угу! — знову обережно проказує ворона.

— Ой, вороно, вороно! — таки одно править рак, — знав я й братів твоїх та сестер; що ж то за гарні та вдатні були! Сказано — хорошого роду!

— Угу! — все однаково відмовляє ворона.

— Але ж, — каже рак, — ти всіх їх переважила: такої прехорошої, такої розумної, такої премилої птахи і в світі нема! Правда ж?

Від тих слів ворона так стішилася, що забула за все та й гукнула:

Мовивши теє, ворона і розщепила рота; рак тоді — плюсь у воду! Тільки його й бачила ворона!

Отак-то піддурив рак ворону, а чим: облесливим словом! Велику силу має воно…

Прийшли вони до хати, підрили стіну, влізли в хату і давай вигонити зайця. Лисиці і медведя на ту пору не було дома.

Прийшли вони на толоку, видять — пасеться кобила, а обротянка за нею по землі волочиться.

— Добре, — каже вовк.

Пішов заєць. Кобила його не боїться. Взяв обротянку за кінець, зав’язав кульку, моргнув на вовка, той прискочив із-за корча, заєць йому закинув сильку на шию, а сам в ноги.

Ей, як кобила зачула вовка, як запищить не своїм голосом, як обернеться задом до вовка, як не зачне хвицькати!

А вовк як побачив задні копита, як дістав пару разів по зубах, то вже йому й кобила немила, вже би всього відрікся, ба, коли-бо бісова обротянка на шиї зав’язана.

А кобила січе ногами, так січе, що вовк уже й про світ не тямить. А заєць стоїть за корчем, дивиться на ту роботу та й кричить вовкові:

— Та-бо соб, куме, соб бери! Чому так не робиш, як я тобі казав?

Як кобила вчула той крик, гадала, що то другий вовк, як не пуститься тікати, а вовк на обротянці за нею тягнеться.

Що він не гепне об камінь або об пеньок, то вона гадає, що він хоче на неї скакати, та й ще дужче біжить. Так з вовком аж у село забігла, просто до стайні.

Господар дивиться: що за неволя? Чи кобила теля вродила, чи що? Приходить ближче, а то вовк за шию на обротянці зав’язаний — не знати вже, чи був небіжчик, чи аж там йому кінця доїхали. Досить, що відтоді вже вовки ніколи зайця в куми не просять.

Вовк та кравець

Раз кравець ішов лісом. Його і напав вовк та й питав:

— Ну, поший мені кожух, а то з’їм.

Вовк ліг, а кравець як зачав його пороть аршином. Доки бив, поки уже вовк і не встане. Кравець узяв та й хвіст одірвав. Ото і кожух вовкові!

Пішли. Йдуть, йдуть, аж стоїть мужикова кобила в лісі, прип’ята на довгім аркані, пасеться. Лисиця притягла трохи того аркана, зробила петлю, викопала ямку, на ту ямку поклала ту петлю з вірьовки і каже вовкові: «Ану, куме, кладіть сюди лапу та й кажіть за мною форму:

Служу государю і Богу,

І кладу у петлю ногу,

І держу вірно і кріпко,

Поки скажуть годі, -

А кобила ще швидше біжить і притягла вовка до мужика в двір. А туди збіглись люди і зробили над тим вовком самосуд.

А лисиці цього й треба було.

Ґазда стояв під стайнев і то всьо слухав, що вони говорили, тому вже знав наперед, що вони гадають робити. На другий день рано приходить до стайні, а бик один лежить уже, як звикле, сумує, бо він слабий. Ґазда не дає йому їсти, бо каже, що слабий їсти не хоче. Тому здоровому дав їсти, погодував його і пішов з ним орати разом із цапом. А як відходив рано з дому, то казав жінці, щоби їсти волові не дала, ані води. І так бик лежав цілий день голоден і без води за ту кару, що ся зробив слабим.

Ворона і гадина

Так-то ворона позбулася свого тяжкого ворога і уже собі дальше мешкала у своїм гнізді спокійно.

Якось-то виліз на землю рак із своєї печери, а ворона поблизу стрибала, побачила та й ухопила його.

Вхопила, держить у дзьобові міцно та й думає, як би то за нього краще взятися, щоб із’їсти.

Бачить рак, що непереливки, та й пустився на хитрощі. Каже вороні:

— Ой, вороно, вороно! Знав я твого батька — що ж то за хороший птах був! Розумний який, Боже!

— Угу, — каже ворона, а сама так цупко держить рака, не розтуляє дзьоба ні трішки.

— Угу! — знову обережно проказує ворона.

Сокіл послухавсь орла та й помостив гніздечко у лісочку коло бережечка. Вивела соколиха діточок повне гніздечко. А це прийшли люди з чужої сторони, стали дерево рубать, стали гніздо розорять; дерево забрали, діток повбивали.

От вам казка, а мені бубликів в’язка.

Жили собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні — нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема.

От баба й напалась на діда:

— Зроби та й зроби мені, діду, солом’яного бичка і осмоли його смолою.

— Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?

— Зроби, я вже знаю навіщо.

Дід — нічого робити — взяв зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою.

Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь; наскочив на бичка:

— Хто ти такий? — питає. — Скажи мені!

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

— Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли, обідраний бік залатати!

Бичок нічого, мовчить; ведмідь тоді його зараз за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав, та й зав’яз зубами, та й ніяк не вирве. Сіпав, сіпав — затяг того бичка хтозна-куди!

— Діду, діду, бичок наш ведмедя привів, іди його вбий!

Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і закинув його в льох.

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже набрала кужелю і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк — та до бичка:

— Хто ти такий? Скажи мені!

— Я бичок-третячок з соломи зроблений, смолою засмолений!

— Коли ти смолою засмолений, — каже вовк, — то дай і мені смоли засмолити бік, а то капосні собаки обідрали.

Вовк зараз до боку, хотів смоли віддерти. Драв, драв та зубами й зав’яз, що ніяк уже й не віддере: що хоче назад, то ніяк. Так вовтузиться з тим бичком!

Погнала баба і на третій день бичка пасти; сіла під могилою та й заснула.

— Хто ти такий? — питає бичка.

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

— Дай мені смоли, голубчику, приложити до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!

Узяла й лисиця зубами — ніяк не вирветься. Баба дідові сказала — дід укинув у льох і лисичку. А далі зайчика-побігайчика піймали.

От як назбиралось їх, дід сів над лядою, давай гострити ножа. Ведмідь його й питає:

— Діду, навіщо ти ножа гостриш?

— Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі, й бабі кожуха.

— Ох, не ріж мене, дідусю, пусти лучче на волю! Я тобі багато меду принесу.

Взяв і випустив ведмедика. Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:

— Діду, навіщо ти ножа гостриш?

— Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.

— Ой, не ріж мене, дідусю. Я тобі за те цілу отару овечок прижену.

І вовка випустив.

Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає:

— Скажи мені, будь ласкав, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

— У лисички, — каже, — гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу зняти.

— Ой, не знімай з мене, дідусю, шкурки, я тобі й гусей, і курей принесу!

І лисичку пустив. Остався один зайчик; дід і на того ножа гострить.

Зайчик його питає, а він каже:

— У зайчика шкура м’якенька, тепленька — будуть мені на зиму рукавички й капелюх.

— Ох, не ріж мене, дідусю, — я тобі стьожок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!

От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж — дер-дер! — щось до діда у двері. Баба прокинулась:

— Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить, — піди подивись!

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв той мед, та тільки ліг, аж у двері знов — дер-дер! Коли вийде, — аж повен двір овець вовк понагонив. От незабаром лисичка принесла курей, гусей — усякої птиці; зайчик понаносив стьожок, сережок, намиста доброго… І дід радий, і баба рада. Взяли попродали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати, та так забагатіли! А бичок, що не стало вже треба, поти стояв на сонці, поки й розтав.

Сом, рак і ворона

На другий раз ворона прилетіла до річки, сіла на березі, подивилась на воду, потім увійшла по самі коліна в річку і пильно придивлялась, чи не покажеться рак. А сом уже давно із-за осоки виглядав і прицілявся схопить ворону. Рак виліз з печери і повз по дну недалеко од ворони. Ворона тіко прицілилась уткнуть голову у воду, щоб схопить рака, а сом миттю кинувсь на ворону і проковтнув її. Рак зрадів, що у його ворога нема, а на сома він дививсь як на добродія свого.

Наступила петрівка. Рак почав линять, заліз у печеру і лежав там, поки стара кожа злізла, а нова наросла. Виліз рак з м’якою і повз по дну без ніякої опаски. Плив мимо сом, побачив рака. Рак дуже йому понаравився; підплив до його і проковтнув.

Читайте также: